Сонце Правди

   

   Переклад шостого поспів'я (άσμα) "Της Δικαιοσύνης ήλιε νοητέ" другої частини "Τα Πάθη" ("Страсті") поеми Одісеаса Елітіса (справжнє прізвище Алепуделіс) "Το Άξιον Εστί" ("Достойно єсть"; вперше видана в березні 1960 р. (номінально ― у грудні 1959 р.))

 

Сонце Правди^# світле Сонце розумінь ∗ і ти мирте славо для чеснот

                              не молю обох вас не ∗ забувайте мій рідний край!

                Орловиді гори ген у вишину ∗ на вулканах виноградники^##
                                   і будинків білину ∗ на суцільнім тлі синяви!

              Азії немов торкається плечем ∗ до Європи ніби приляга
                          осьде в небесах стоїть ∗ і у морі єдиному!

              І немає ні чужого помишлень ∗ ні свого та й не одна любов
                            горе всюди лиш одне ∗ та ще світло безжальнеє!
 
               А гіркі мої долоні з Перуно́м ∗ відвертаю від Часу́ назад
                            давніх друзів кличу я ∗ із погрозами й кровію!

         Але кров усю цілком відплачено ∗ та погрози всі відсічено
                                   і один на оден ві- ∗ -ють супротивні вихори!

 Сонце Правди світле Сонце розумінь ∗ і ти мирте славо для чеснот
                             не молю обох вас не ∗ забувайте мій рідний край!

^# — вислів "Сонце Правди" ("Сонце Справедливости") походить із біблійної Книги Маль'ахі (Малахії, Мого Вісника/Ангела), 3:20 (4:2 у Вульґаті та инших перекладах):
 

   Для вас же, що боїтеся Імени Мого, зійде Сонце Правди, і в Його Промінні буде Спасіння. Ви вийдете вистрибом, немов на випасі телята...

(Переклад І. Хоменка)

^## — ідеться, насамперед, про славетні виноградники о. Тира-Санд(т)орині (Θήρα-Σαντορίνη; див. тут і тут)


Ориґінал:

              Της Δικαιοσύνης ήλιε νοητέ ∗ και μυρσίνη εσύ δοξαστική
                       μη παρακαλώ σας μη ∗ λησμονάτε τη χώρα μου!

       Αετόμορφα έχει τα ψηλά βουνά ∗ στα ηφαίστεια κλήματα σειρά
                    και τα σπίτια πιο λευκά ∗ στου γλαυκού το γειτόνεμα!

      Της Ασίας αν αγγίζει από τη μια ∗ της Ευρώπης λίγο αν ακουμπά
                      στον αιθέρα στέκει να ∗ και στη θάλασσα μόνη της!

  Και δεν είναι μήτε ξένου λογισμός ∗ και δικού της μήτε αγάπη μια
                    μόνο πένθος αχ παντού ∗ και το φως ανελέητο!

Τα πικρά μου χέρια με τον Κεραυνό ∗ τα γυρίζω πίσω απ' τον Καιρό
               τους παλιούς φίλους καλώ ∗ με φοβέρες και μ' αίματα! 

 Μα 'χουν όλα τα αίματα ξαντιμεθεί ∗ κι οι φοβέρες αχ λατομηθεί
             και στον έναν ο άλλος μπαί ∗ νουν εναντίον οι άνεμοι!

            Της Δικαιοσύνης ήλιε νοητέ ∗ και μυρσίνη εσύ δοξαστική
                       μη παρακαλώ σας μη ∗ λησμονάτε τη χώρα μου!


P.S. Два коментарі до поезії в моєму перекладі:

1. П. Іліяса Льяміса, теолога, музичного педагога та письменника (для тих, хто читає по-грецьки, про нього тут і тут), із часопису "Πεμπτουσία" ("Квінтесенція"; https://www.pemptousia.gr/2021/10/mi-lismonate-ti-chora-mou-opos-ti-lismoname-emis-mia-mikri-isagogi-sto-axion-esti-tou-odissea-eliti/ ):

   Шосте поспів'я "Страстей" ― відоме, найчастіше тлумачене та ніколи не вичерпуване "Сонце Правди світле...".

   Я не думаю, що був рік, коли б не була чута ця пісня на шкільних святах, у яких я брав участь. І завжди те саме хвилювання та той самий жаль при тому "не забувайте мій рідний край".

   Я казав колись, що цей вірш приховує жаль за повсякчас зраджуваною Елладою, коли сильні світу ділять здобич. Проте з плином часу я знаходжу, що почасти в поезії приховано й провину перед Батьківщиною, яку ми перші легко зраджуємо, коли зручність і власний зиск ворухнули нам пальцем. Але, ширше та вище за ці тлумачення, поспів'я містить усі елементи, які ми згадували вище. Я наводжу його цілком, бо лише так розкривається все страждання Батьківщини, яке стає особистим стражданням поета й усіх нас:

   Сонце Правди світле Сонце розумінь ∗ і ти мирте славо для чеснот
                           не молю обох вас не ∗ забувайте мій рідний край!

(Поет, не сподіваючися на полишення Еллади ворогами та "друзями", звертається до справедливости, що випромінює Бог як мислене Сонце. Це порівняння дозволяє нам вірш акатиста (Богородиці, знаний як Великий, читається на утрені Похвали Богородиці у п'яту суботу Великого посту; в грецькій традиції: 21-й ікос (на літеру "Φ"), четверта статія (στάσις), що також читається на вечірні четвертої п'ятниці Великого посту; в слов'янській: 11-й ікос  ― IiC) "Радій, променю мисленого Сонця" (в українських перекладах для церковного вжитку неточність: "духовного", на відміну від церковнослов'янського "оумнагѡ"  ― IiC). Водночас він звертається й до мирта як рослини слави; слави, що здобувають елліни самостійно на бойовищах у різні часи.)

   Орловиді гори ген у вишину ∗ на вулканах виноградники
                    і будинків білину ∗ на суцільнім тлі синяви!

(Точний щодо місцевости – історії – народної душі – особистого переживання, поет підносить особисті о́брази та побоювання, що ті в нього ви́кликали, бажаючи передати власні захват і жалощі мисленому Сонцю та миртові, чийого захисту він уже просив.)

   Азії немов торкається плечем ∗ до Європи ніби приляга
             осьде в небесах стоїть ∗ і у морі єдиному!

(Тепер він звертається до иншого особистого переживання, переживання унікальности, не лише краєвиду, але й становища Еллади на всесвітній геополітичній мапі. Небесна вись і море змішують свою синяву та ніби змушують Елладу плавати в небі й одному-єдиному морі, покинутому й унікальному, та, зрештою, непізнанному для його можновладців і хижого птаства історії.)

   І немає ні чужого помишлень ∗ ні свого та й не одна любов
              горе всюди лиш одне ∗ та ще світло безжальнеє!

(Ні чужий, ні свій не полюбили її наскільки вона того варта. Завжди одна, щоби переживати свої трагедії та повсюдне горе, щоби воно сіялося в місцевості та в душах. Горе та чорноту смерти, що стають боліснішими у зіставленні зі світлом, яке без жалю відкриває жах смерти.)

   А гіркі мої долоні з Перуно́м ∗ відвертаю від Часу́ назад
             давніх друзів кличу я ∗ із погрозами й кровію!

("Перун" ("Κεραυνός", "Грім") із великою "П" ("Κ", "Г") є представленням Зевса. Зневірені руки поета звернені до древньої слави, шукаючи опертя у стародавніх язичницьких лаврах (тобто перемогах, тріюмфах ― IiC). Він кличе всіх тих, які любили цей край, щоби вони знову зміцнили його. Зброя поета — безглузді погрози маленького народу та кров, яка тече з його тіла.)

   Але кров усю цілком відплачено ∗ та погрози всі відсічено
                          і один на оден ві- ∗ -ють супротивні вихори!

(Кров, однак, є безсилою перед намірами та задумами Великоможних і таким чином була вже відплачена, відкуплена, не хвилює нікого. Що ж до погроз, то вони втратили свою силу та тріскаються наче закинута стара статуетка. Лише братовбивчі вихори буяють і спустошили Батьківщину як будинок із дверима та вікнами, відчиненими навстіж у бурю.)

   Сонце Правди світле Сонце розумінь ∗ і ти мирте славо для чеснот
                           не молю обох вас не ∗ забувайте мій рідний край!

(Повторенням першого вірша поспів'я циклічно завершується.)

   Куди пропало все це духовне багатство?! Що мало статися у краї, який створив такі слова, такий розмисел, стільки чулости?!

   Не заслужімо ж того, щоби знову навчитися цього всього через нові нещастя!


2. П. Антули Даніїл, літературознав(-иці, -ки, -чині? 😕), крити(-кині, -кеси, -ці? 😕) та письменниці (про неї тут і тут; http://www.parathemata.com/2013/07/blog-post_8.html ):

...Сьогодні знову "ні чужого помишлень ∗ ні свого та й не одна любов". Скорбота про народ і "світло безжальнеє", бо добре показує скоєне.
   Залишається завжди опора, пристановище та надія — молитва. Безсмертна молитва поета в "Достойно єсть" — "Сонце Правди".
   Перший двовірш, який повторюється і наприкінці поезії, являє собою те, що ми вже сказали. Молитву. В моральних сил Неба й Землі, Ісуса й мирта-прославителя, у Світоча від Світла й запашних, цілющих, слізних віт мирта поет благає за свою країну. Його країну з її орловидими горами, вулканами, що вивергають її душу, виноградниками, що народжують живущий сік Діоніса, білими будинками, що сплять наче діти, притулившися один до одного, і чудовним морем. Тим, яке вихлюпнуло Елладу з хвиль як Афродіту. Ту Елладу, що ніби ангели підноситься межи Сходом і Заходом, але незалежну, над суходолом і морем, під блакитним небом. Богиню.

   Азії немов торкається плечем ∗ до Європи ніби приляга
               осьде в небесах стоїть ∗ і у морі єдиному!

   Бо попри вислови «αν αγγίζει» ("немов торкається") та «αν ακουμπά» ("ніби приляга") Елітіс, схоже, заперечує те й те. Властиво, він каже про диво та спонукає, щоби його побачили й ми, вказуючи пальцем на читача тим «να» ("осьде"). Тож маємо перед нами Елладу-ідею...

 

P.P.S. Однойменний номер із народної ораторії "Достойно єсть" Мікіса Теодоракіса (вперше виконана в березні 1964 р.) за поемою. В ньому на музику покладено 1-, 2- та 5-у строфи поспів'я. Виконавці ― Яніс Коцірас, оркестр і хор під орудою автора. Живий запис із концерту в Одеоні Герода Аттика 21.05.2001:

 

 

   👉  http://virchi.pp.net.ua/publ/161-1-0-27627